Виховний захід
"АФГАНІСТАН БОЛИТЬ В МОЇЙ ДУШІ"
Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни; виховувати повагу і шану до воїнів-інтернаціоналістів, до трагічної сторінки нашої історії; розповісти про односельчан, що служили в Афганістані, віддати данину пам’яті полеглим воїнам-афганцям.
Обладнання: запалена свічка; звучить фонограма пісні на афганську тематику.
Читець: Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану - навіки,
В душі чомусь не замовкає.
Ведучий: 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг на афганській землі, дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями. Вони вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.
Ведучий: Афганська війна назавжди залишиться болем у серці нашого народу. „ Немає більшої любові, ніж та, коли положиш душу свою за друзів своїх”, - говориться в Євангелії. 25 грудня 1979 року радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. Для тисяч радянських солдат, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. В ім’я волелюбного афганського народу, в ім’я миру, братерства на землі вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя.
Читець: Ти – вічний біль, Афганістан, ти – наш неспокій.
І не злічить глибоких ран в борні жорстокій
І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –
Не всі вернулися сини із тих ночей...
Ведучий: Афганська війна тривала 10 років. І через неї пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них – більше 160 тисяч – українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч солдат загинуло у цій війні, 35 тисяч було поранено, багато потрапило у полон або пропали безвісти. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.
Ведучий: Брудна, підступна війна... Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів! Лише одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.
Читець: Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом
І плач дівочий танув, як струна.
Читець: Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті обмацує труну:
„Чи ж там він є?!”
стоять, відводять очі вбік солдати
і шепотить сержанти ледве чуть:
„Не велено... Не можна відкривати...
Не велено...”
Читець: Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання...
Школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ.
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі –
В селі ховали воїна, солдата,
У мирному вкраїнському селі.
Ведучий: Летіли в Україну „чорні тюльпани” з цинковими гробами. І несли чорні птахи смерті похоронки в Україну. Не минули вони нашого краю.
Гинули солдати. Кожна смерть страшна. А як страшно, як не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починаєш жити.
Читець: Вже не дійти до рідних берегів.
Ридали друзі, впавши на коліна,
Він помирав серед чужих пісків,
І разом з ним вмирала Україна.
А вдалині сірів чужий кишлак,
І БТР димів опісля бою.
Погасло сонце у його очах,
Аж гори похитнулися від болю.
В оселю рідну – цинкова труна
Страшенна кара, за яку провину?
І божеволіла матуся молода,
А разом з нею – Україна.
Ведучий: Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелось би нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай не заболять у нас ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а, може, із підбитим крилом ніяк не перелетить через Афганські гори до свого дому. (хвилина мовчання) . Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, а тепер порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння. Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони і є тією пам’яттю, що пише історію. Не проминула ця війна і село Черняхівку. З нашого села воювали в Афганістані: Зеленський Іван Миколайович, Лозовий Микола Григорович, Давиденко Валерій Миколайович.
Ведучий: Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли більше на нашій землі. Давайте будемо завжди пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.
|